В дитинстві, дивлячись на те, як самозабутньо віддається роботі моя мама – педагог з 25-річним стажем, я твердо вирішила, що теж присвячу своє життя дітям і стану вчителькою. Закінчивши школу з медаллю та самостійно вступивши в один з кращих університетів, я наполегливо йшла до своєї мети. Але якби я тільки знала, чим обернеться в результаті моя мрія, то кілька разів подумала, перш ніж пов’язувати своє життя з партами, підручниками, зошитами та… учнями.
Синдром відмінниці
Я народилася в невеликому провінційному містечку в родині педагогів. І з дитинства я спостерігала за тим, як мої батьки вибудовували відносини з учнями, давали їм знання і квиток в краще життя – багато з них без проблем ішли в кращі вузи країни і знаходили хорошу роботу. Я бачила, що багато в чому це заслуга моїх батьків – вони вміли знайти спільну мову абсолютно з усіма і часто ці, вже дорослі, люди поверталися, щоб виразити подяку за шкільні роки. Мені здавалося це настільки правильним і природним, що я для себе вирішила – буду таким же прекрасним педагогом, як і моя мама. Тато теж був на висоті, але саме в мамі я бачила той ідеал, до якого так прагнула.
Школу я закінчила з медаллю – мені особливо легко давалося навчання, тому навіть думки не виникло, що можна подати документи в якийсь інший вуз – тільки педагогічний. Причому мій вибір припав не на місцевий навчальний заклад, а на столичне, де був великий конкурс на місце. Я заздалегідь почала готуватися до вступних іспитів і, отримавши високий бал, стала володарем заповітного студентського квитка. Наступні кілька років пролетіли як одна мить – лекції, іспити, конференції, наукові праці та інші «принади» навчання. Про те, щоб витратити цей час на зустрічі з чоловіками, вечірки тощо, не могло навіть бути й мови. Всі мої думки займав лише навчальний процес, і я була цьому дуже рада. Мені хотілося скоріше отримати диплом і приступити безпосередньо до роботи. Але я навіть уявити не могла, наскільки це виявиться складною, практично нездійсненним завданням.
Не класний керівник
Мені 22 роки, у мене на руках диплом і розподіл в одну із самих звичайних шкіл міста. Засмутилася я тоді, що не потрапила в якусь елітну гімназію або ліцей? Анітрохи! Я була щаслива від однієї думки, що стала на крок ближче до своєї мрії. Тим більше, мені здавалося, що в гімназіях і ліцеях вчаться дуже просунуті діти, які в свої, наприклад, 12-15 років побачили більше, ніж я в свої 20 з невеликим. Ну про що я могла їм розповісти? У мене навіть не було просунутих гаджетів, стажувань в Лондоні, поїздок в Діснейленд і інших «дитячих радощів», щоб хоч якось відчувати себе з ними «на рівних». Тому я дуже зраділа, що мені дістався квиток у середню школу, де вчаться звичайні, не розпещені діти. Саме з такими думками я входила в кабінет директора.
З директором ми відразу ж знайшли спільну мову, і він умовив мене взяти класне керівництво в сьомому класі. Тоді я була на сьомому небі, а тепер розумію – щось тут було не так, коли молодої недосвідченої вчитель відразу ж довіряють цілий клас. Але тоді я про це не замислювалася і вже будувала плани на майбутнє.
В моєму класі надали учні, які через рік-два потраплять в якесь училище, а то і зовсім – кинуть школу і підуть працювати. Ні про яку вищу освіту не могло бути й мови – більшості це було не потрібно, а інші просто не поступили на бюджет, а на платному вчитися у них не було можливості. Мої діти виявилися складними, практично некерованими. Це потім я дізналася, що від них нещодавно відмовився черговий класний керівник, тому директор і поспішив «вручити» їх мені. Тоді я ще не знала, що мої учні за очі мене відразу ж прозвали «не класний керівник» і домовилися, що не будуть особливо зі мною церемонитися. Мені здавалося, що я зможу навчити їх чому-то і зрештою стану для них такою ж людиною, як і моя мама для своїх учнів – наставником, другом і прикладом для наслідування.
«Моїм старшим учням за 14 років, і я їх боюся»
Коли я вперше увійшла в клас і побачила ці погляди з-під лоба, мені захотілося тут же розвернутися і бігти, куди очі дивляться. Зусиллям волі я змусила себе залишитися, подумки нагадавши собі, що це всього лише діти, які, мабуть, і самі бояться. Але як же я тоді помилялася!
Один хлопчик, який сидів на задній парті, особливо виділявся на тлі інших – крижаний погляд і збиті руки. Він виглядав не по дитячому дорослим. Виявилося, що цей школяр не так давно в кров побив свого однокласника, який посмів якось не так висловитися про його матері. Побої були настільки сильними, що хлопчика довелося відвезти в лікарню. Назад він не повернувся – батьки поспішили забрати документи і перевести його в іншу школу. Та й інші учні, до речі, виявилися не кращими – більшість з них не соромилися ггрнити не тільки один одному, але і мені, нецензурно виражатися, регулярно нагадувати, як вони ображені на цей світ, прогулювати уроки і задирати тих, хто молодше, для них це повсягдення. Причому, не можна сказати, що всі вони були з неблагополучних сімей – так, у деяких батьки справді не просихають від самогону, інших виховували лише матері.
«Ніколи не смій підвищувати на них голос! Але і не показуй, що боїшся. Даси один раз слабину і вони ні в гріш тебе не будуть ставити. Знайди підхід і тоді все вийде », – я часто згадувала слова моєї мудрої мами, проте, не підвищувати голос і не зриватися ставало все важче. Мені здавалося, що я входжу в клітку з тиграми, де один невірний рух і тебе просто зжеруть, а не в самий звичайний клас. Якщо цим хлопцям щось не подобається, то достатньо лише одного їх важкого погляду, щоб відразу затремтіли коліна і сплутались думки. Вони могли довести до сказу, кого завгодно. Починалася сама справжня травля, яка, судячи з усього, їх бавила, а мене вводила в ступор. Повторюся, на той момент я вчорашня студентка повинна була «заробляти авторитет» у цих некерованих дітей. Це було дійсно непросто.
Не жити, а виживати
Вищі організації дали установку підвищити виховну складову нашої роботи. На їхню думку, батьки стали менше уваги приділяти вихованню дітей (або просто «відкуповуючись» від своїх спадкоємців черговими подарунками, або зовсім надавши дитині повну свободу дій), тому дану місію переклали на класних керівників. Тепер в мої обов’язки входило регулярне відвідування сімей та проведення профілактичних розмов, в тому числі про важливість освіти і про необхідність більше цікавитися життям своїх дітей. Але якби було все так просто. У першому будинку мене відразу ж розгорнули. Після мого короткого вступу, господиня неодмінно розвела руками і уточнила, що «роботяги» зараз отримують набагато більше тих же вчителів, тому вона подбає про те, щоб в наступному році її синок точно не повернувся за шкільну парту. Батько сімейства, дихаючи на мене перегаром, додав, що вони так звикли жити, і краще знають, що потрібно їх дитині. І що я могла їм відповісти? Прочитати проповідь про користь освіти і про прагнення до кращого життя? Навіщо?
В інших будинках справи йшли не краще. Моїм візитам відверто ніхто не був радий. Дивно, але при цьому моїм учням (тих, що я встигала застати в рідних стінах) не було ніяково від моїх візитів. Вони спокійно і навіть зухвало дивилися на мене і очікували, що я почну їм розповідати на цей раз. Їм було все одно, почну я читати мораль, або стану скаржитися на їх огидну поведінку, на огризання під час уроків і цькування в стінах школи. Вони похмуро мовчали, всім своїм виглядом показуючи, що змінюватися не збираються. Мені нічого не залишалося, як попрощатися і вийти на вулицю.
В ту ніч я не спала і знову прокручувала в голові слова моєї мами, педагога з 25-річним стажем. Мені здалося єдиним вірним рішенням знайти підхід до того учня, якого вважають авторитетом і тоді є шанс, що вони почнуть мене слухати. Думка про те, щоб піти мене теж відвідувала, не приховую. Тим більше, що їх нападки ставали все більш агресивними, а я все безпорадніше. Але це означало, що я остаточно втрачу повагу в їхніх очах і стану одним з тих багатьох класних керівників, яких вони просто вижили. Тепер я намагаюся не роздмухувати конфлікти, бути з ними максимально чесною і відкритою і, незважаючи ні на що, ставитися до них з повагою. Я не втомлююся їм нагадувати, що їхнє життя залежить цілком від них самих – у кожного є шанс вирватися зі звичного кола і змінитися в кращу сторону. Так, можливо це вийде не відразу, але набагато страшніше змиритися і опустити руки. Тому мені доводиться їм натхненно брехати, що варто тільки захотіти і все тут же вийде, потрібно лише вірити. Вони, до речі, поки не вірять, але агресії в мою адресу стало трохи менше. Не знаю, чи довго я витримаю в такому ритмі, адже у мене відчуття, що я не живу, а просто виживаю, але, чомусь мені хочеться сподіватися, що я зумію змінити їхнє ставлення до людей і до мене, зокрема.
Текст: Юлія Кальницька
